• Главная
• Новини компанії

• Просто не боятися — чи є сміливістю? #braveukraine

Просто не боятися — чи є сміливістю? #braveukraine

Мабуть, кожен з нас має свій біль, пов’язаний із Маріуполем. Родичі, друзі, колеги, яких ми знали зовсім трішки, але їх поглинула ця війна. Але з цим містом — зруйнованим, закатованим – пов’язано й багато неймовірного та… доброго. Неймовірні у своїй щирості та відданості вчинки наших людей. Справжні дива, коли звичайні люди допомогалаи, рятували, вивозили…

Сьогодні наша рубрика #Сміливість поповнилася історією з міста-героя Маріуполя про людину, яка, схоже, зовсім не вважає себе героєм, бо робив те, що треба було зробити.

Данило до війни був одним із продавців магазину Comfy в Маріуполі. І коли почалася війна, він почав робити те, що вважав найнеобхіднішим — вивозив людей з міста. За власний кошт, власною автівкою — просто тому, що це було потрібно, а у нього був повний бак.

• Перша людина, яку я вивіз — це Наталка, моя колега. Вона була першою, хто тоді зміг додзвонитися мені з міста. Вона десь на дев’ятому поверсі, у будинку на околиці міста змогла знайти точку, де був зв’язок. Дуже налякана, плакала, благала знайти когось із волонтерів, хто допоміг би виїхати. Я сів у машину й поїхав. Потім я зміг повернутися ще декілька разів. Їздив, поки вистачало пального, потім, звісно, довелося вже шукати можливості заправитися. Пального майже не було, а там, де було, ціни сягали 300-400 гривень за літр бензину.

Усього з самого Маріуполя Данило зміг вивезти 12 людей. Окрім того, разом із родичами Данило допомагав розміститися у Мангуші тим, кого зміг вивезти або хто сам вийшов чи виїхав з міста. Розміщували у власному житлі, у будинках та квартирах сусідів, знайомих. Дехто, звісно, просив за таке розміщення гроші, але більшість людей пускала маріупольців безкоштовно. Просто допомагали.

• Багато хто йшов пішки більше 18 кілометрів, адже виїхати було неможливо. Тож ми й зустрічали, й допомагали донести речі. Допомагали розселитися, — голос Данила стає злим. — Люди стільки йшли пішки, хоча повз них їхали напівпусті автівки — більшість навіть не зупинялися, не підбирали нікого. Були й взагалі випадки, коли люди стоять на вулиці з валізками, плачуть. Підходиш, питаєш, що трапилося, а вони кажуть, що їм пообіцяли вивезти родину, але взявши гроші, відштовхнули від машини та поїхали. І брали такі «перевізники» чимало — по 8, по 10 тисяч гривень.

Але в ті дні чимало людей все ж не втрачали людяності.

• Хто міг, тягнули за собою всіх, кого могли. Сусідів забирали, родичів. Просто тих людей, які були у підвалах поряд.

Тоді йому змогла додзвонитися й інша колега, Віка.

• Віка сказала, що вони з сестрою вже сім кілометрів йдуть пішки по трасі, автівки не зупиняються. Я тоді скочив у машину й рванув до них. Заселити їх до себе ми вже не мали змоги — в нашому будинку тоді жило 15 біженців. Тож повіз їх до дитячого садочку, де волонтери розміщували маріупольців. Наступного дня знайшов їм попутку до Бердянська, й вони поїхали далі.

У самому Маріуполі Данило винаймав квартиру. Коли він виїхав до Мангуша, майже нічого з речей, що там залишилися, він взяти не зміг. Тому, коли поїхали з батьком до міста за Наталкою, вирішили перевірити, чи залишилось там щось.

Хлопець жив у невеличкому п’ятиповерховому будинку. Всі багатоповерхівкв навколо були зруйновані, вигорілі вщент. Їх будиночок до того дня був без вікон, але ще стояв, хоча майже всі квартири в ньому були розграбовані. Його квартира на диво зберіглася.

• Ми піднялися, а двері не вибиті. Відкриваю замок, а там стоїть власник квартири, який перебрався сюди, коли його власний будинок повністю зруйнувала бомба. Жив, ганяв мародерів. Він до мене кинувся, обіймав, такий щасливий був, що я живий. Я дивлюся — холодно так, а він в одних капцях стоїть. Уявляєте, у нього взагалі ніяких речей не лишилося, навіть взуття — все згоріло. Так знаєте, він одразу кинувся мені допомагати збирати речі по квартирі, пакувати все, зокрема їжу, ліки. Я дивлюся і розумію, що він навіть пакетика крупи не взяв. Я йому й кажу, чого ж ви не брали їжу, тут же і запаси, і крупи, й закатки стоять? А він мені: як я можу взяти чуже? Тож мені довелося майже силою його змушувати взяти хоча б щось собі, адже йому це було дійсно необхідно. Така людина. Чесна.

Всіх наших героїв ми питаємо про значення для них  слова Сміливість. Спитали й Данила. Людину, яка раз за разом поверталася до палаючого Маріуполя, ризикувала, але все одно допомагала.

• Я знаю, що хочу зробити, я беру і роблю це, і жодного страху в очах у мене не має. От як вийде, так і вийде. Просто не боятися — чи є сміливістю?