Поки увага всього світу прикута до найпопулярнішого телепроекту «Чорнобиль», багато хто вже подивилися серіал або просто цікавляться реальними подіями, що відбулися в той час, намагаються дізнатися якомога більше інформації. Безумовно, в серіалі не все відповідає дійсності, і мова, скоріше, про деталі, ніж про глобальну ситуацію. Та й складно передати багатогранну історію, де переплетені долі і життя стількох людей, за 5 коротких серій …
Сьогодні ми розповімо кілька важливих фактів лише про одного героя, який фігурує і в серіалі, і був невід’ємною частиною тих подій 1986 року, який розповів про них всьому світу – академіка Легасова.
Працюючи на посаді першого заступника директора в Інституті імені Курчатова, який займався атомною енергією, Легасов Валерій Олексійович перебував на засіданні президії Академії наук. Була субота, і ніщо не віщувало додаткової роботи, – розповідає його дочка, Інга Легасова. Однак цей факт, що інших профільних фахівців не змогли знайти в суботній ранок, став фатальним для майбутнього героя. Академіку подзвонили і повідомили, що він включений в урядову комісію і йому необхідно негайно вилітати до Чорнобиля. Якби зв’язок був з кимось із фахівців з реакторів, то все б сталося інакше, і фахівець з неорганічної хімії, який вивчав вибухові речовини не був би задіяний в даному плані по ліквідації наслідків аварії.
Подібної практики по ліквідації аналогічної техногенної катастрофи, на щастя, не існувало. З іншого боку, весь вантаж некомпетентності кожного учасника комісії, звалився майже повністю на Академіка Легасова, який повинен був ледь не самотужки приймати відповідальні і складні рішення. Дружина і дочка Валерія Олексійовича розповідають, що він був дуже скрупульозною, в хорошому сенсі слова, людиною, він з повною відповідальністю зрозумів своє завдання і приступив до нього. А після того, як його на вертольоті доставили до місця події, він почав усвідомлювати весь масштаб катастрофи та з цього моменту все його життя і увага були присвячені лише вкладу в безпеку всього людства.
Серед його ключових рішень, які врятували життя тисячам відразу і (без жодного перебільшення) мільярдам життів в найближчій перспективі, були:
Ключовим поворотом у житті Валерія Легасова стала зустріч, організована Міжнародним агентством з ядерної енергетики, що проходила у Відні, через п’ять місяців після катастрофи. На неї відправили саме Легасова, рядового (за мірками країни) академіка, в той час, як замість нього повинен був виступати Горбачов. І Легасову довелося в черговий раз самостійно взяти на себе удар, на цей раз світової громадськості, за що його в подальшому буде поважати весь світ, але перестане любити рідна країна.
Єдиним виходом, щоб мінімізувати агресію інших країн, на думку Валерія Олексійовича, було надання повного, детального і чесного звіту про те, що трапилося на ЧАЕС і заходів, вжитих з ліквідації наслідків цієї катастрофи. Доповідь тривала більше п’яти годин і ще годину з гаком академік відповідав на питання світової спільноти. Всі ретельно записували кожну цифру і захоплювалися тими деталями, які зміг представити Легасов, тому як він самостійно всі ці п’ять місяців особисто їх перевіряв, заміряв і аналізував, на місці подій. Після політики замовчування, секретності – це був промінь світла, який пролився на більш ніж 500 експертів, присутніх на конференції. Тим самим він врятував свою країну від безлічі звинувачень, але також і налаштував проти себе самого.
Навіть всупереч відсутньому честолюбству, як розповідають рідні Легасова, Валерію Олексійовичу було все важче з кожним місяцем переносити заздрість колег, яких обійшла світова слава, закиди керівництва країни, за розголошення секретної інформації. Після зникнення загрози зараження, до усунення якої самим прямим чином доклав руку Легасов, його почали розглядати як пересічну людини. Про чорнобильську катастрофу намагалися всіляко замовчати і забути, як про страшний сон, а значить і всі заслуги академіка ставали нікчемними. Навпаки – його колеги не підтримували його кандидатури на пост керівника інституту, не прийняли в наукову раду, і навіть влада викреслила його зі списків присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці, на яке він був висунутий.
Все це хоч і не явно, але давило на Валерія Олексійовича і особливо на тлі усвідомлення тих наслідків, які його країна завдала всім оточуючим, людям, тваринам, природі. Він глибоко переживав за кожного, кого не вдалося спасти, яких було сотні в тій же Прип’яті і про наслідки, які чекали багатьох з них. Про ці наслідки він знав не з чуток.
Місяці, проведені в Чорнобилі, а особливо ті дні, поки реактор засипали, проводили виміри і безпосередньо займалися першою фазою усунення загрози, залишили свій незгладимий слід на здоров’я Валерія Легасова. Як і багато інших учасників цього процесу, він отримав дозу опромінення, що кардинально пошкодила його організм. І, хоча, він прожив ще не один місяць після аварії на ЧАЕС, фізичні та емоційні показники його здоров’я погіршувалися. «У мене все спалено всередині», – його рідні та друзі запам’ятали цю фразу, сказану Валерієм Олексійовичем. Вже восени 1986 року він відчував себе розбитим, морально і фізично. Кожне життя, яке обірвалося, кожна ненароджена дитина, загублена доля – все це віддавалося найсильнішим почуттям болю в його грудях і від безсилля і не можливості якось вплинути на ситуацію, щось змінити він страждав.
Легасов Валерій Олексійович, безумовно, був не єдиним героєм, які були на передовій цих жахливих подій квітня 1986 року. У свої 50 років він зробив більше, ніж багато хто з його колег могли б зробити за все життя – той вклад, який він вніс неоціненний і, хоч і пізно – через 10 років після катастрофи, але в 1996 році йому присвоїли звання Героя. Він, як і багато інших в тій ситуації 26 квітня, був зразком людяності, наділений високими моральними цінностями і розумів, що це його вищий борг перед всім людством – врятувати улюблених і незнайомих, друзів і забезпечити їм майбутнє, яке, попри все, вони навіть можуть не цінувати.